Як виникла та розвивалася найдавніша професія на Тернопільщині

Історія України багата на таємниці. Серед іншого це стосується проституції. Адже це річ про, яку знають всі, але говорять вголос одиниці. Тим не менше вона існувала, існує і можливо буде існувати. А тому давайте зануримось в історію найдавнішої професії світу і навіть галицької землі, щоб зрозуміти що це за явище. Детальніше про це розповість видання ternopolyanka.info.

Трохи історії

Проституція існувала з давніх-давен. Перші згадки відомі 5 тис. років тому. Як до цього ставилися жінки? Безумовно негативно. Адже їх переслідували, ув’язнювали, страчували і спалювали, але також оспівували їх красу та прославляли у творах мистецтва. На початку відомої нам історії, проституція мала риси гостинної проституції. Це означало, що священним обов’язком господаря дому вважався належний прийом гостя. Гостеві пропонувалося все найкраще: оселя, ночівля, їжа, побутові послуги та як «розвага, потіха» – жінка (дружина, сестра, донька). Наприклад, на півночі Росії господар, який здавав у користування житло, пропонував своєму мешканцю дружину чи дочку, збільшуючи при цьому оплату. Цей звичай гостинності тривав довгий період, а потім перейшов у «сімейну торгівлю».

За розповіддю Геродота (до речі перший історик, батько цієї науки), фараони Єгипту Рамзес і Хеопс примушували своїх дочок-принцес займатися проституцією. Збанкрутілий Хеопс на гроші, отримані від «ремесла» доньки, побудував знамениті піраміди, а принцеса не лише виконала волю батька, а ще й побудувала монумент серед трьох пірамід для себе.

Далі прийшов етап релігійної проституції. Наприклад, це принесення дівчиною своєї цноти в жертву на честь божества; роль таких «богів» виконували жерці, володарі, а також незнайомі чоловіки й іноземці. Такий культ існував у Єгипті, Фінікії, Карфагені, Вірменії, Персії, Палестині.

Месопотамія, початок 2 тис. до н.е. 

Проституція в Римській імперії

Значного поширення проституція набула в Римській імперії. Це зумовлено здебільшого тим, що держава збирала податки із будинків терпимості, які були вагомою часткою прибутків країни, та гарантувала проституткам певний соціальний статус. З Римської держави проституція поширилася і серед християн Середньовіччя не менше, ніж у дохристиянські часи. На запитання про ставлення до проституції відомий єзуїт (єзуїти – найчисельніший католицький орден) Фалькенберг відповів: «…потрібно терпіти менше зло, щоб не допустити більшого…». У суспільному житті середньовічних міст повії займали відповідне місце, зокрема, їх пропонували високим гостям. Поряд із частуванням, це входило в поняття гостинності щодо знатного гостя. Контакти з проститутками вважались не аморальним, а цілком законним способом зняття сексуальної напруги та проведення дозвілля.

Пізніше за гроші казни при королівських дворах Франції утримували сотні куртизанок. Так при Франциску I (1515-1547 рр.) для управління проституцією була введена спеціальна посада міністра, яку займала жінка. Проіснувала ця посада до кінця ХVІ ст.

З часом через поширення злочинності, розпусти, венеричних хвороб, негативного ставлення простого народу до проституції її почали забороняти. Так, австрійська імператриця Марія-Терезія (1740-1780 рр.) засуджувала заняття проституцією та позашлюбні зв’язки тощо. Незважаючи на таке ставлення влади проституція і будинки терпимості існували легально до 20-х років ХХ ст. В той же час населення намагалося самостійно вирішувати цю проблему. До 20-х років ХІХ ст. в різних містах Австрії не поодинокими були випадки з екзекуціями, закидуванням проституток камінням і нечистотами. Батькам, які сприяли розбещенню своїх дітей, відрубували голову. Повію, якщо вона заразила когось «хворобою Венери», били різками та піддавали жорстоким тортурам. У Франції 1687 р. жінкам легкої поведінки відрізали вуха.

Російська імперія

Чи була проституція в Російській імперії? Так, у царській Росії проституція набула значного розвитку за царювання Катерини ІІ. І хоча в ХІХ ст. держава почала переслідувати представниць найдавнішої «професії», але паралельно міністерство внутрішніх справ Росії (1844 р.) видало низку постанов, які легалізували проституцію на всій території імперії. Це також стосувалося частини України, яка тоді була під владою Росії, зокрема м. Києва. Підпільні борделі перетворилися на «будинки терпимості» (тобто такі, що можна терпіти, якщо вони «вписуються в дозволені рамки»), а всі легальні російські повії замінили посвідчення особи так званими «жовтими білетами». До кінця ХVІІІ ст. у м. Києві явище проституції не було розповсюджене. Згодом на Андріївському узвозі навіть з’явилася вулиця Червоних ліхтарів. В 1860 р. влада добилася закриття публічних будинків поряд із Андріївською церквою. Однак вони не зникли, а просто одним розчерком пера були перенесені на Поділ.

Отже, однобічність і низька ефективність таких методів боротьби з проституцією змусили європейські уряди відмовитись від них. Натомість, започаткувавши створення поліції моралі, система тиску перейшла на інший рівень – контролювання регламентованої проституції.

Австрійський Тернопіль

Існувала проституція і на території Галичини, яка з 1772 р. і до 1918 р. входила до складу Австрійської імперії. Зокрема, у Тернополі це був район Тернопільського Подолу (південно-західна частина старого міста, бо тягнулася долом, тобто низиною, на південь від Надставної церкви), зокрема вул. Танцорова, Медова, Живова та інші, які не збереглися і де жінки пропонували свої послуги за гроші. Саме тут поліція зафіксувала не зареєстровані таємні доми терпимості – так делікатно називали борделі. Звідки бралися працівниці? Їх вербували різними способами. Так, існує інформація, що адміністрація борделів наймала хлопців, які й зваблювали дівчат-служниць чи пропонували роботу служниці в багатій сім’ї. Далі хлопці погрожували дівчатам, що розкажуть про таку їх поведінку родичам, а тому останні, йшли у борделі. Найпростіше це можна було зробити з мешканцями сіл. Були й такі, що обирали професію повії свідомо, адже це була можливість заробити грошей і допомогти собі та родині. Найпростіше було заробити такі статки у великому місті, як от в Тернополі. 

Тогочасний Тернопіль приваблював до себе багатьох людей новою залізницею, розвагами та ярмарками. Ось, як описують останні сучасники: «На ярмарок 1886 р. з’їхався переважно натовп спекулянтів, а також група шансонеток, які складали конкуренцію Хайї Гіндесовій – власниці будинку розпусти….». А тому бачимо, що ярмарки були важливою частиною життя міста. А проституція була однією з розваг, що викликала зацікавлення в бажаючих отримати задоволення. 

Проблема проституції продовжувала існувати і на початку ХХ ст. Так, у січні 1905 року міська поліція затримала 79 жінок, які підозрювались у потаємній проституції, 11 з них потрібно було негайно помістити у венеричний відділ шпиталю. Вік затриманих становив від 15 до 40 років. У 1904-го з цього приводу затримано 72 жінки, а тому бачимо, що кількість представників цієї професії зросла.

Під час Першої світової війни проституція активно процвітала на галицьких теренах. Так, 13 грудня 1915 р. Юліан Дзуркевич звертав увагу урядового комісара на те, що в Бережанах в будинку за адресою Рінгплац № 102, працює кафе-бар, який не має ліцензії на роботу. Під час капітального ремонту цього приміщення було встановлено, що вищезгадана установа використовує жіночий персонал у своєму барі, який відвідують переважно військовослужбовці. Пильний громадянин просив закрити цю установу, адже вважав, що вона очевидно, служить лише цілям таємної проституції.

Книга запису відвідування лікаря повіями

Тернопіль і Польща 20-30-х років

Після війни у сфері проституції майже нічого не змінилося. Польща окупувала галицькі землі, будинки розпусти заборонили, але проституція і далі була легальною. Щоб контролювати проституцію і не сприяти поширенню венеричних хвороб в кожному повіті з 1922 р. були створені санітарно-звичаєві комісії. Вони ставили повій на облік, знімали їх з обліку в разі відмови їх від проституції та навіть видавали їм відповідні посвідчення. Кожна легальна повія мала двічі на тиждень проходити медогляд. У 20-рр. ХХ ст. «за законами Польської держави вважалось, що віддатись чоловікові за гроші – не злочин. Головне, щоб повія була під наглядом лікаря та була внесена у професійний реєстр», – розповідає історик Роман Чорненький. Правда дівчата всіляко уникали медогляду, адже плата за один огляд у лікаря становила 5 злотих. Повія могла жити в квартирі тільки з однією сусідкою-повією. В будинку, де вони мешкали не повинно було бути дітей до 17 років. Займатися проституцією можна було з 21 року. В той же час в Румунії і Литві з 18 років, а в Португалії з 16 років.

Жінка в капелюшку, між 1901–1910 рр.

Вистачало молодих жінок серед повій і на Тернопільському Подолі. Тут в кінці 20-х років минулого століття проживало багато торівців, ремісників, професійних злочинців, євреїв, включно із проститутками. А на сучасних вулиць Живова, Франка, Січових Стрільців 17, Руській 37 також діяли напівлегальні доми розпусти. Поліція прикривала їх існування, а взамін жінки збирали інформацію про все, що відбувалося в місті. В Тернопільському обласному державному архіві є документи, які показують, що поліції інколи доводилося не тільки прикривати, а й займатися боротьбою з проституцією (адже Польща консервативна та глибоко релігійна держава) і притягувати деяких повій до відповідальності (є інформація, що саме в ці роки: 1925, 1928, 1930 рр.), а ще складати списки осіб-власників будинків розпусти. Регламентацію домів розпусти при цьому ніхто не відміняв, хоч у пресі і лунали заклики про необхідність популяризувати тезу про те, “що повздержанє себе від полових зносин не приносить організму жадної шкоди”. В той же час шкода була, і перш за все, це – венеричні хвороби, сифіліс. А тому деякі повії намагалися покинути цю роботу. 

Щоб залишити цей промисел і таким чином звільнитися від поліційного нагляду жінки повинні були офіційно засвідчити таке бажання у бюро поліції і навести аргументи, що його б підтверджували. Наприклад це міг бути факт заміжжя; наявність хвороби, що за висновками лікаря унеможливлювала продовження такого заробітку; прохання батьків, кревних чи опікунів, що гарантували б те, аби в майбутньому жінка не займалася проституцією. Інструкція окремо регламентувала поведінку, з якою представники державних органів мали б поводитися з повіями, а саме – “поважно і без насмішок”, при кожній нагоді “направляти” цих жінок на “шлях праці і моральності”. 

Будинок по вул. Січових Стрільців 17, сучасне фото

Історія про будинок на Січових Стрільців 17

Інформація про будинки розпусти продовжувала надходити в поліції і в пізніші часи. За неперевіреними даними один з таких будинків розпусти знаходився по вул. Січових Стрільців 17 (на розі Січових Стрільців і Пирогова). Цей дім збудували в кінці ХІХ століття. Там на другому поверсі жили хлопці-семінаристи (56 осіб), а на першому були службові приміщення. Існує інформація, що одного разу семінаристи стоячи на балкончику, зачіпали дівчат, жартували до них. Мабуть жарти були зовсім не скромні, а тому дівчата поскаржилися, що це не семінарія, а будинок розпусти, а тому й поширився слух, що там бордель.

Легальні борделі у Тернополі були відкриті з 1941 р. Діяли вони в районі вулиці Франка. Окремі для німецьких солдатів і окремі для офіцерів. Існували такі будинки і в районі залізничного вокзалу міста. З наближенням радянських військ – будинки закрили, а більшість повій втекла, а деякі залишилися працювати прибиральницями в радянських установах.

Отже, така історія проституції Тернополя. А що ви знаєте про цю давню професію?

.,.,.,.