Кохання й драма Дарії Віконської

Її називали «райською яблінкою» та «яскравою кометою» української літератури. Письменниця, публіцистка, критик, мистецтвознавця, перекладачка, культурологиня, поліглотка, художниця, музикантка, фотографиня Дарія Віконська. Її трагічна доля вражає. Деталі на ternopolyanka.

Позашлюбна донька нащадка боярського роду

Іванна–Кароліна Федорович народилася 17 лютого 1893-го у Відні. Саме там її батько – шляхтич, виходець із давнього боярського роду, земельний магнат, меценат, політик,  посол до австрійського парламенту, філантроп, дідич зі села Вікно, що на Гусятинщині, Володислав Федорович зустрів талановиту піаністку Зденку Маєр фон-Вінтонд. Від їхнього кохання знайшлася дівчинка.

Горе-мати зреклася новонародженої. Виховання донечки лягло на плечі батька. 

Дитинство Ліна провела в німецькомовному середовищі, а юнацькі роки – в Англії. Змалку вільно володіла німецькою, французькою, англійською та італійською мовами. А ось жодної слов’янської мови, зокрема й української, до 20-ліття не знала. Тож, коли улюблена донька повернулася до родового маєтку у Вікно, батько найняв їй репетитора – професора класичної філології Тернопільської гімназії, письменника, товариша  молодих  літ  майбутнього  патріарха  УГКЦ  Йосифа  Сліпого  Миколу Малицького.  

До родового маєтку Федоровичів у Вікні часто навідувалися митці. Тут містився великий архів давніх старожитностей: листи, картини, документи, грамоти, а також бібліотека на 20 тисяч книг. Особистість Ліни формувалася в оточені креативних людей та атмосфері самопізнання.

Правником й талановитим письменником був і її батько. З-під пера Володислава, приміром, випурхнула книга афоризмів.

Частенько у Вікно навідувався і сам Іван Франко. Працював над життєписом дідуся Кароліни – Івана Федоровича. Оповідають, що коли Каменяр їхав до Києва вінчатися із Ольгою Хоружинською, то гроші йому на весільний костюм дав саме Володислав Федорович.

Ліна навчалася дуже успішно й вельми швидко опанувала українську, польську та ще й російську мови. А ще …не зогледілася, як закохалася в свого наставника Миколу Малицького. Його думки також були тільки про неї.

Шлюб без батьківського благословення

Невдовзі учениця й вчитель вирішили одружитися. Володислав Федорович був категорично проти цього шлюбу. Ліна пішла супроти волі батька. 

У липні 1917-го молодята взяли шлюб, за декотрими даними –  у Середній церкві Тернополя (сучасна – Церква Різдва Христового). Розлючений вчинком доньки, магнат Федорович поїхав у Петербург, а всі села та 5000 моргів землі записав синові свого брата.

У 1918-му Володислава не стало, а Ліні довелося судитися із двоюрідним братом за право на спадщину. У суді їй вдалося випроцесувати тільки село Шляхтинці на Збаражчині. Там Малицькі й замешкали.

Подружжя будувало Народний дім, вело господарство, творило, займалося меценатством, провадило культурно-просвітницьку роботу та багато подорожувало.

Згодом із Відня до Ліни приїхала її мати й також оселилася в маєтку.  

Так народилася Дарія Віконська

Упродовж 1918–1919-их  Микола Малицький у  чині  поручика  брав  активну  участь  в  національно-визвольній  боротьбі  під  прапором  ЗУНР.  По  завершенні визвольних  змагань займався  підприємництвом,  продовжував  активну громадську діяльність  на  рідній Тернопільщині, редагував газету  «Український  голос»  (згодом – «Українські  вісті»),  підтримував  взаємини  з  політиками  національно-демократичного  табору,  закуповував  книги  для  читальні  «Просвіти»,  надавав  допомогу  кооперативам  «Сільського  господаря»,  товариству  «Луг»  тощо.  У 1938-му  був  обраний  до  сенату  ІІ  Речі  Посполитої,  у  якому  представляв Українське   національно-демократичне  об’єднання (УНДО).

Ліна ж берегла сімейне вогнище. Для селян Шляхтинців вона була і лікарем, й аптекарем. Люди дуже любили та шанували її за велике серце й гострий розум. «…Опікуючись нею від народження, побачив великі душевні скарби, її геніальну розумність, її сильний, як із загартованої сталі характер, її невтомну працьовитість, взірцеву ощадність, дбайливість, її господарність…», – писав в одному з листів колись Лінин батько.

На фото Дарія Віконська з подругою Оленою Боднар у парку свого маєтку в Шляхтинцях. 

Маєток подружжя Малицьких у Шляхтинцях став своєрідним осердям тогочасного культурно-мистецького життя. Частими гостями в ньому  були відомі письменники, музиканти, художники.

Літературними здобутками славився й коханий Кароліни. Нариси та поезію друкував під псевдо Микола Віконський.

Від 1922-го на сторінках галицьких часописів часто друкувалася й сама Ліна. Статті, поезію, прозу, рецензії, відгуки та нариси на літературні й мистецькі теми підписувала Л. Федорович-Малицька, а згодом – псевдо І. Федоренко.

А в 1931-му світ побачила збірка чуттєвої, поетично-філософської прози діалогів на теми життя та мистецтва «Райська яблінка» Дарії Віконської. За однією з версій, основою для прізвища стала назва села Вікно, а Дарією звали свекруху Кароліни.

З часом Ліна здобула  авторитет  одного  з найліпших  галицьких мистецьких  критиків  міжвоєнної  доби.  За  словами  біографа  публіцистки  В. Ґабора, вона  «як  літературний  критик  тяжіла до осмислюючої критики. Критики, яка б спонукала творити нову якість в літературі та мистецтві й  підносила художнє слово на вищий естетичний та філософський рівень».

У вільний час Ліна захоплювалася …фотографією. Особливо майстерно знимкувала природу. Неперевершено грала на роялі та обожнювала …квіти.

Душа, розбита об асфальт…

Звичний  плин  життя Малицьких перервав прихід радянської влади.  Розпочалася  кривава  «совєтизація» Галичини. Маєток у Шляхтинцях «визволителі» конфіскували. Тривалий час подружжя мешкало в своїх квартирі в Тернополі на вул. Сокола. Збиралося їхати за кордон. Не встигли. 

У грудні 1939-го НКВД заарештувало Миколу за  обвинуваченнями в  «антирадянській  діяльності»  та  «експлуатації  трудящих». У січні 1941-го  його перевели  до  київської  тюрми, а через  три  місяці  засудили  до  8  років  ув’язнення  у  виправно-трудовому  таборі. 

Ліну з матір’ю від ув’язнення врятували австрійські паспорти. Згодом їм дивом вдалося виїхати до Відня.

Більше з коханим  письменниця не бачилася. До останнього подиху шукала його та вірила, що живий… Давала навіть оголошення в газетах про розшук. У відповідь – тиша…

За однією з версій, Микола Малицький був  убитий  під  час  втечі  більшовиків  у  ході  німецького  наступу  влітку  1941-го. За іншою – помер  навесні  1943-го у  Сибіру.

До Львова Ліна повернулися тільки в 1942-му.  І там – новий удар. Не стало неньки. Душею потягнулася до Тернополя та у своєму маєтку в Шляхтинцях, оповідають, більше так і не побувала. Коли ж у 1944-му почав наближатися фронт, літераторка вдруге виїхала до Відня.

Навесні 1945-го, з приходом до австрійської  столиці більшовицької армії, 52-літня письменниця вистрибнула з вікна власного помешкання на третьому поверсі,  щоб  не  потрапити до рук енкаведистів. Через  кілька  місяців,  23 жовтня,  Ліна  Федорович – Малицька  померла  у  віденській  лікарні.

Слово у спадок

Літературна спадщина Дарії Віконської не надто об’ємна. Однак вона слугує надзвичайно цікавим прикладом того, як художня література стає віддзеркаленням не матеріального життя, а тих духових процесів, які формують інтелектуальний та мистецький клімат епохи.

Вершиною творчості є збірка «Райська яблінка», а ще – декілька новел, численні літературно-критичні огляди не лише в українській, а й в закордонній періодиці. 

У збірці есеїв «За силу й перемогу» авторка викриває ментальні вади та позитивні риси українців. Книга мала б складатися із трьох частин, проте світ у Львові в 1938-му побачила тільки перша «За державну бронзу». Появі двох інших завадила війна.

Так, приміром, в есеї «Психіка ресинтименту» детально проаналізовано психологічні основи комплексу меншовартості, рабської психології. У цьому контексті важливим є розгляд певних негативних рис українського менталітету, який сформувався внаслідок багатолітнього поневолення. Дарія Віконська пропонує шляхи їх кореляції. Серед таких рис – індивідуалізм українців.

Про талант письменниці свідчить і її багатогранна дослідницька спадщина. 

Перу Дарії Віконської належать перші дослідження про творчість письменників-модерністів: «Джеймс Джойс: Тайна його мистецького обличчя» (1934-го); «Оскар Вайлд (Огляд літературної творчості» (1923-го). Письменницю справедливо можна назвати засновницею українського «вайлдознавства» та «джойсознавства». Чи не першою в українському літературознавстві вона почала писати й про творчість Волта Вітмена.

.