«Життя прожити – це не поле перейти», – каже народна мудрість. І це справді так, адже кожен, хто прожив в шлюбі хоча якусь кількість часу, розуміє значення цього прислів’я. А тернополяни Людмила та Василь Лазарчуки жили разом 64 роки в мирі та злагоді і відсвяткували своє діамантове весілля. Але й до цього часу, як і десятки років тому, в їх очах палають любов, взаєморозуміння та повага. На їх думку – це головні цінності їх сім’ї. І саме їх вони передають дітям і онукам. А тому на прикладі сім’ї Лазарчуків з Тернополя видання Тернополянка детально розповість, як це воно – бути разом понад 60 років.
Про причини одруження людей
Як зазначає видання te.20minut.ua, люди одружуються з різних причин, і ці причини можуть змінюватися. Загальні причини вступу людей у шлюб, на думку вчених, такі:
- Любов і взаємна прив’язаність. Люди відчувають, що між ними є щось більше, ніж дружба. Є надійність, безпека, майбутнє, радість від спільного проведення часу, а тому вони хочуть віддати себе і свої емоції іншій людині та побудувати взаємну життєву спільноту.
- Також важливу роль відіграє бажання стабільності – фінансової та емоційної. А шлюб якраз і дає все перелічене, а тому вони й прагнуть його.
- Наступною причиною є бажання створити сім’ю, мати дітей, отримати середовище для виховання та розвитку нащадків. А отже, це прагнення майбутнього – щось залишити після себе.
- В багатьох суспільствах і культурах шлюб є нормою. Люди одружуються під тиском своїх родин (бо “так треба” чи “що люди скажуть” і т.д.). Часто такі шлюби не міцні і можуть розпастися.
- І останньою причиною є бажання об’єднати свої життя, цілі та цінності. Люди можуть хотіти спільно розвиватися, будувати кар’єру, подорожувати або реалізовувати інші спільні проєкти.
Одну з цих причин обрала для свого шлюбу сім’я Лазарчуків. Давайте дослідимо, яку саме.
Діти про батьків
Їх син Олександр, який працює завідувачем відділенням у Тернопільському обласному протитуберкульозному диспансері, розповідає, що 60 років – це значний термін для будь-якої людини, а тим більше для спільного проживання в межах сім’ї.
Олександр говорить, що батьки завжди навчали їх, дітей, любові, взаєморозуміння, взаємоповаги. А також особистим прикладом показували, як дотримуватися сказаного. Він зазначає, що після такого просто не можливо жити по-іншому.
На його думку вони надихали, і показували, що сім’я – головний орієнтир в житті кожної людини. І кожен з партнерів повинен берегти її. В той же час в житті траплялося багато всього. І батьки теж сварилися. Але їх особливістю було те, що вони швидко мирилися. Побурчали і на цьому завершилось. Він казав, що вони дітьми часто чули слова: «У нас все добре? Добре, от і чудово». На цьому конфлікт і завершувався.
Про початок сімейного життя
Василь та Людмила стали разом на весільний рушник в 1958 р., а саме 15 листопада. Тоді вони жили і працювали в Рівненській області вчителями. Молоді люди (їм було 25 і 20 років) були вихідцями з села, а тому про гучне весілля не йшлося. Все зробили скромно, але радісно і весело. Василь піклувався про Людмилу. Вона завжди була вродливою, а тому в неї легко було закохатися. Їхнє кохання швидко дало результат, і вже через рік народився старший син Олександр.
На той час, як і було зазначено, вони працювали вчителями в дитячому будинку та одній із шкіл в Острозі (Рівненська область). Василь викладав математику, а Людмила – українську мову.
Їх син Олександр згадує, що батько часто брав його на роботу, де йому доводилося проводити багато часу. Справа в тому, що в державі робітників та селян садочків не вистачало, тож така ситуація була звичайною для того часу. Так як батько працював в дитячому будинку, то дітям доводилося спілкуватися з вихованцями цього закладу. Часто це були хлопчики та дівчатка, які не мали батьків. І їх запрошували в дім Лазарчуків. З тих часів минули десятки років, але й зараз Василь Лазарчук спілкується з цими колишніми дітьми. Це ж робить і їх син Олександр.
Життя в Тернополі та відповідальність
Прийшов 1970 р. Сім’я Лазарчуків після 12 років спільного шлюбу переїхала в Тернопіль. Людмила Лазарчук пішла працювати в ЗОШ №3. Саме в цьому навчальному закладі вона завершила свою кар’єру на посаді замісника директора з навчальної частини, або, як кажуть, завуч. Вона перебувала на пенсії до листопада 2022 р. Василь Лазарчук був директором ЗОШ №17 від дати її заснування і до 1992 р.
Робота батьків в школі зобов’язувала дітей бути морально чистими та чесними людьми. Олександр та його брат Юрій завжди мали тримати, так би мовити, «високу планку», бути відповідальними за свої дії. А тому пішли в медицину, де такі риси допомагали берегти життя людей. Олександр працював військовим медиком, а тепер на пенсії (але працює в протитуберкульозному диспансері), а Юрій багато років очолював 3-тю міську лікарню.
В 2018 р. сім’я Лазарчуків відсвяткувала декілька гучних свят чи точніше ювілеїв. Вони народилися 1 та 5 січня, а тому в цьому році святкували круглі дні народження, 165 років на двох (85 – Василю та 80 – Людмилі) й 60 років одруження. Сім’я виховала 2-х дітей, 3- внуків, 3-х правнуків. До речі, в них був приклад для наслідування: батьки Людмили разом прожили в шлюбі 75 років!
Онуки про життєві цінності, які надали дідусь і бабуся
Онук Олександр, син пана Олександра, розповідає, що бабуся та дідусь є для нього еталоном справжньої сім’ї, де панують любов, мир та злагода. Василь Лазарчук має запальний характер, а тому легко закипав, а от Людмила Лазарчук навпаки, як і кожна жінка, мудра, врівноважена та спокійна.
Родина часто збиралася під час великих релігійних свят, щоб спілкуватися, ділитися успіхами, обговорювати найважливіші події життя.
Василь Лазарчук любить свою дачу. Саме там він активно працюває й розбудовує її. На ній уже є лазня, гараж, басейн. Полюбляє займатися городиною, очікує щоразу багатого врожаю. Людмила багато допомагала Василю. Також вона займалася хатньою роботою. А ще читатала, ділилася знаннями з української мови з внуками та правнуками.
Завдяки Василю та Людмилі Лазарчукам і їх діти й внуки мають успішні шлюби. Внук Олександр – 10 років, а син Олександр – 38 років. Своїми шлюбами завдячують Василю та Людмилі.
Вони кажуть, що головне в сім’ї – слухати і чути один одного. Люди сваряться через різні дрібниці. А треба на них не зважати.
Тернополяни про сім’ю Лазарчуків
Ця сім’я є відомою в місті. Їх історію кохання пам’ятають інші тернополяни. Вони розповідають, що пригадують, як ця вже не молода пара гуляла вуличками міста, тримаючись за руки. В очах було кохання, ніжність. Це дуже важливо – зустріти одне одного, зустріти свою людину в житті, кохати її, бажати бути з нею щодня більше і більше. Якщо люди проживають стільки років разом, то стають все ріднішими. А Лазарчуки це яскравий приклад цього. Вони не могли і дня прожити окремо.
В листопаді 2022 р. Людмили Лазарчук не стало… А Василь Лазарчук в свої 90 років такий же активний, як і колись. Навіть вирішив віддати ЗСУ свій старенький автомобіль, на якому колись любила їздити дружина. На його думку, машина прослужила йому та дружині вірно багато років, а тепер повинна допомогти хлопцям на фронті. Адже це тут, в Тернополі, спокійно і добре, а там, на фронті, навіть дощ вже проблема.
24 червня 2023 р. помер і Василь Дмитрович.