Прикраси для сучасної жінки, а тим паче українок у минулому, були, є і будуть невід’ємною частиною образу. Вони не лише створюють відчуття довершеності, але й підкреслюють красу жінки. У минулому прикраси для українських дівчат слугували своєрідним оберегом. Протягом багатьох століть цей обов’язковий елемент жіночого вбрання зазнав змін і вдосконалився. У ХІХ-ХХ столітті остаточно сформувалися шийні, нагрудні прикраси, а також – вушні. Деякі з них навіть використовували в якості головних уборів.
Головні убори та прикраси були обов’язковим елементом святкового святкового вбрання нареченої. До сьогодні вони не втрачають своєї актуальності. Про те, що саме одягали дівчата Тернопільщини на власне весілля дізнайтеся у статті на ternopolyanka.info.
Весільне вбрання сільських і міських молодиць Тернопільщини
Сільське весільне вбрання дуже відрізнялося від міщанського. Це, зокрема, стосувалося головних уборів і прикрас. У селах молода зазвичай обирала традиційні українські прикраси: намисто, гердани, які до речі, були широко поширеними на території Тернопілля, пацьорки, віночки тощо. Щодо міщанок, то вони поступово відходили від цього. Традиційне українське вбрання заміняли новомодні білі сукенки, фата, віночки з бісеру, коштовні прикраси тощо.
У якості прикрас на волосся мешканки Тернопільщини у ХХ столітті часто використовували живу зелень. Вони складалися із живих квітів барвінку, мирту, тощо. У свій образ міщанки і селянки добавляли також гілочки “шпаргуса”. Вони були зеленими круглорічно. Це дозволяло використовувати їх у будь-який сезон. А ще ці рослини символізували любов, процвітання та сімейне благополуччя. Наречені з Тернопілля вірили в магічну силу цих рослин. Тому до весільного образу добирали рослини й квіти з особливою обережністю, адже не всі вони, за їх переконанням, могли принести щастя.
Особливість весільних віночків
Сільські мешканки у якості прикраси на голову зазвичай використовували весільні віночки. В їх основі могли бути живі або штучні квіти, бісер, силянки, стрічки тощо. Вінки до сьогодні залишаються традиційним українським головним убором. Традиція його плетіння сягає ще язичницьких часів. Ця прикраса символізує щастя, успіх, дівоцтво та дівочу цнотливість. Українські віночки є різноманітними.
Весільний вінок для української дівчини ставав останнім вінком, який вона одягала. Віночки з живих квітів плели напередодні весілля. Цю справу доручали дружкам. У кожному регіоні Україні плетіння було індивідуальним. Їх частенько прикрашали бісером, стрічками чи вишивкою. У весільні віночки добавляли калину. З часом прикраси із живих квітів на Тернопільщині вийшли з ужитку. Їх замінили на головні убори із штучних квітів. Це відбулося у ХХ столітті.
Дехто одягав віночки вишиті бісерними силянками й стрічками. У ті часи з’явилася тенденція одягати цю прикрасу разом із вельоном. Тому з часом українські традиції поступово витіснялися новомодними трендами.
Як на Тернопільщині з’явився вельон?
Вельон- це ще одна улюблена прикраса міщанок Тернополя у ХХ столітті. Її до сьогодні активно застосовують дівчата у своєму весільному образі. Однак як саме велян з’явився на Тернопіллі? Точної відповіді на це питання немає. Насправді ніхто не знає, як саме в за яких умов цей головний убір витіснив з ужитку весільний віночок. З вельоном до області прийшла традиція знімати нареченій фату. Це означало, що що дівчина вже стала заміжньою жінкою.
В Україні, зокрема на Тернопільщині, до сьогодні існує традиція розплітання нареченої. Однак під кінець весілля колись знімали не фату, а весільний віночок із стрічками й розплітали коси нареченої. Коли ж з’явився вельон на Тернопільщині, з’явилася й традиція знімати його під кінець святкування. Переглянувши старі фотографії міщанок Тернопільщини, ми можемо переконатися у тому, що зовнішній вигляд цього головного убору майже не змінився.
Так, існує різна довжина цього головного убору, форма і матеріал, з якого виготовляють весільну прикрасу. Білий вельон за переконаннями старших людей символізує невинність. На Тернопільщині впевнені, що одягати його повинна лише та дівчина, яка вперше виходить заміж і є незайманою.
Ґердани як весільний аксесуар
Як весільний головний убір дівчата з Тернопільщини використовували ґердани. Їх полюбляли не лише наречені, але й звичайні дівчата та жінки. Ґердани це шийні бісерні прикраси. Вони мають вигляд вузької стрічки, що виготовлена із різнокольорових намистин нанизаних на волосяну чи нитяну основу. У деяких районах області ними прикрашали волосся молодиці. На Галичині ґердани були дуже поширеними. Ймовірно, прийшли на ці землі з Угорщини.
Колись ґердан був обов’язковим атрибутом національного одягу на Західній Україні. Щоправда, сьогодні ця прикраса є поширеною скрізь. Кожну стрічку гердан вкладали окремо у волосся нареченої. Це потребувало часу. Тому дівчата були змушені вставати дуже раненько задля весільної зачіски.
Прикраси із бісеру набули поширення у західних областях України. Ці вироби чудово доповнювали весільне вбрання українських дівчат, додавали їм шарму.
Забобони і весільні убори нареченої
В Україні дуже багато людей є забобонними. Це особливо помітно у весільних традиціях. Існують навіть забобони щодо весільних головних уборів і прикрас, їх використання та правила поводження. Якщо ж ви не вірите у ці прикмети, то впевнені, що вам буде цікаво з ними познайомитися.
Українці здавна вірили, що весільний вінок наділений особливою силою. Він слугував нареченій своєрідним оберегом. Віночок пов’язувався зі сонцем і сяючим небом. Вірили, що при плетінні дружкам допомагають вищі сили. Вплітали всі знакові та оберегові українські елементи. Популярними на Тернопіллі були гілки калини. Український вінок є красивим, символічний і важливий у житті й побуті нашого народу.
Багато забобонів пов’язані саме з вельоном. У християнській традиції цей весільний убір використовують для того, щоб показати нареченому і гостям непорочність та чистоту нареченої. У протилежному випадку жінці заборонялося одягати вельон. Раніше вона була невід’ємним засобом захисту від поганого ока та злих духів. Наші предки вірили в її силу оберегу. Це був не просто весільний головний убір.
На сьогодні фата вже втратила свій язичницький сенс. Для багатьох вона не є релігійним символом. Зараз це просто невід’ємний елемент весільного вбрання, який підкреслює образ нареченої. Він повинен прикривати лице дівчини аж до вінчання. У такому випадку торкатися її мали право лише наречена та її матір. У церкві забирали з лиця вельон після дозволу священника на поцілунок нареченої. Відкидати ж фату дозволено лише чоловікові. Якщо це зробить хтось інший то у такому випадку нареченій загрожує зрада і обман. Вважалося, що чим довша весільна фата, тим міцніше буде прив’язаний чоловік до дружини.
Щодо одруження у чужій фаті, то це вважалося неприпустимо. Вірили, що у такому випадку шлюб буде нещасливим або ж взагалі не відбудеться. Свою весільну фату заборонено позичати, а тим паче викидати. Щоб шлюб був міцним і не розпався, її потрібно зберігати у надійному місці все життя. Колись вірили, що за допомогою весільного вельона можна захистити дитину від хвороб. Якщо накрити ним немовля, то воно швидко піде на поправку.
До сьогодні більшість з цих забобонів активно побутують на Тернопіллі, однак продовжує вірити у них все менше людей. Зараз кожен сам собі вирішує – дотримуватися їх чи ні. Якщо наречений та наречена по-справжньому кохають одне одного то шлюб буде вдалим і щасливим. І тут, мабуть, жодна погана прикмета не матиме ніякої сили.
