Бісерні прикраси на українських землях впродовж кількох століть залишалися улюбленим оздобленням дівчат. Вони виконували одночасно кілька функцій – захисну та інформативну. На Тернопільщині жінки надавали перевагу ґерданам, пацьоркам, аксаміткам і силянкам. Проте, щоб зрозуміти з якою метою і в яких випадках носили ці прикраси наші предки, потрібно ближче придивитися до їх форми та змісту. Далі на ternopolyanka.
Як бісерні прикраси з’явилися на території України?
У ХІХ- ХХ столітті на західноукраїнських землях набули поширення так звані бісерні вироби. Проте мало хто знає, що мистецтво виготовлення прикрас з бісеру, вишивка і жіноче рукоділля прийшло до нас із глибини історії. Бісер – це дрібні, різнобарвні скляні або металеві зерна з наскрізним каналом. У деяких регіонах їх ще називають “пацьорками”.
Вперше його почали використовувати у Стародавньому Єгипті. В Україні став відомий ще за часів Київської Русі. Особливого поширення набув лише у XVIII- XIX столітті.
Прикрасами з бісеру оздоблювали головні убори, вплітали їх в коси, носили на шиї, руках, виготовляли з них сумочки чи прикрашали меблі. Техніка оздоблення, узорів і народних орнаментів передавалася із покоління в покоління. Завдяки своїм самобутнім мотивам, витонченості та різноманітності селянські бісерні прикраси здобули визнання не тільки в Україні, але й поза її межами.
Носили бісерні прикраси по-різному. В одних селах їх одягали тільки жінки, а в інших – і молодиці, і жінки. Бісерні вироби до сьогодні є актуальними. Їх активно використовують у своїх образах провідні світові модниці. Бісерні вироби та прикраси поширилися й на території Тернопільської області. Тут особливо популярними були “ґердани”.
Ґердани: їх різновид та особливості
Початок ХХ століття характеризується вживанням у народному вбрані одночасно кілька оздоб. Значна їх частина була представлена накладними прикрасами з бісеру. Разом із кораловими намистами жінки одягали бісерні прикраси. Вони були доступними для багатьох верств населення. Намиста з коралів і скла носили в ансамблі з бісерними оздобленнями. На Тернопільщині дівчата віддавали перевагу ґерданам, шийним бісерним прикрасам, що виконувалася у вигляді вузької стрічки з різнокольорових намистин. Намистини нанизались на нитяну або волосяну основу та утворювали строкатий геометричний, а інколи й рослинний орнамент.
Надзвичайно поширеними ці прикраси були на території усієї Галичини, а на сході – зовсім невідома. На ці землі, традиція носити ґердани, ймовірніше, прийшла із Угорщини. Схожі прикраси, які називають маржеле побутували на Буковині. Ґердани та силянки носили поверх інших
прикрас. Широковідомими були у південних районах Тернопільської області.
Повсюдно популярною оздобою залишався стрічковий ґердан. Його носили на шиї, грудях і голові. Також цією прикрасою прикрашали волосся до весілля, вкладаючи при цьому кожну стрічку із бісером окремо. Щоб зробити таку весільну зачіску інколи нареченій доводилося прокидатися дуже раненько. Стрічки, що закріплялися на потилицю молодої зазвичай купували. Найширшими були бісерні стрічки. Їх виготовляли для шиї у Монастириському районі. Вони ще носили назву “шлейка”. Щодо весільної обрядовості, то наречена також дуже часто одягала широкий стрічковий ґердан з підвісками. Його ще називали “пацьорками” або “бранзолетами”.
Нагрудна прикраса мала вигляд однієї або кількох коротших низок кольорового “дутого” скла. Складалася з намистин ручного або фабричного виготовлення. В український народний стрій це намисто увійшло лише в ХІХ- початку ХХ століття. До цього часу не був поширеним на цих землях. Пацьорки вражали своєї різноманіттям кольорової гами, зустрічалися: блакитні, зелені, жовті, вишневі намистини.
На Тернопіллі популярними були пацьорки із червоного бісеру. В Україну таке намисто почали завозити із чеських територій поблизу Судетів, коли Галичина перебувала у складі Австро-Угорської імперії. А цей промисел вперше започаткували судетські німці. Такі прикраси українські дівчата могли придбати на ярмарках або у міських крамницях. Заможні пані замовляли їх поштою з іноземних крамниць. Згодом майстрині навчилися власноруч виготовляти ці прикраси.
У Борщівському районі жінки одягали “шлярку”. Це також ґердани, проте вони мали дещо інший вигляд. Прикраса була нашита на тасьму, а низом дошивалися підвіски з бісеру або інших скляних намистин. Вони додавали шлярці певної динамічності. Щодо оздоблення бісером чоловічих головних уборів, то тут вони не набули поширення. Натомість жіночі вирізнялися своїм розмаїттям.
Прикраси, що зустрічалися рідше у межах Тернопільської області
На Тернопільщині жінки обожнювали прикраси з бісеру. Їх різноманіття насправді вражає. Особливо популярними були у південних регіонах сучасної області. Наприклад у селах Борщівського району широко знаною прикрасою є “аксамітка”, про це йдеться у праці Олени Федорчук. Викроювали прикрасу із щільної оксамитової тканини. Смужка була досить широкою. Згодом її декорували бісерною стрічкою або вишивкою.
Ще одною популярною оздобою із бісеру на Тернопільщині були силянки. Назва цих прикрас походить від техніки нанизування (силяння) бісеру. Силянки мають вигляд рівних смужок з бісеру, що зав’язувалися ззаду на шиї. Неширокі прикраси ( близько 2-3 см) жінки одягали кожного дня. Вони слугували своєрідним оберегом. Його сила визначалася орнаментом. Традиційним орнаментом був геометричний ромб або трикутник. У багатьох селах області ці прикраси носять назву “шлейки”, у деяких зустрічається таке поняття як “канада”. Українки до сьогодні полюбляють вводити у свої повсякденні та святкові образи силянки. Їх існує чимало видів.
У деяких селах Тернопільської області жінки виготовляли схожу прикрасу, яку називали “кризою”. За розмірами вона була значно меншою ніж силянка, а оздоблення не було таке барвисте. Їх активно виготовляли на території всієї Західної України у ХХ столітті.
Які прикраси з бісеру носили чоловіки?
Своєрідним оберегом для українців тривалий час слугував виріб із бісеру, що називали котильйоном. Щоправда, лише для українських воїнів.Були особливо поширеними у період національно-визвольної боротьби. Це підтверджують зокрема деякі світлини. Першоназва котильйонів – “вісьорки”. Це нагрудна прикраса, що має форму п’ятикутника із двома прямими нижніми кутами та дашковим завершенням.
Бісерні котильйони виконували переважно в техніці тканини, яка дозволяла побудувати композицію з геометричних, рослинних і антропоморфних мотивів. На них навіть вписувалися ініціали. Щоправда, такі прикраси більш широко побутували на Опіллі, Гуцульщині та Буковині.Поширеним був також у південній частині Тернопільської області. Їх робили у подарунок хлопцю або чоловіку. Котильйони дарували не лише чоловікам, що йшли воювати, але й, наприклад, таким чином запрошували до танцю.
Популярність на бісерні оздоби й прикраси зросла у першій половині ХХ століття. Однак це спостерігалося далеко не всюди. Ми вже згадували, що найбільш поширеними оздоби з бісеру були у південних районах області. Там майстрині виконували різноманітні композиції, схожі до тих, що панували ще у ХІХ столітті. Натомість північні райони перейняли вплив Волині. До сьогодні мешканки Тернопільської області з особливою повагою ставляться до бісерних прикрас. Значна їх частина зберігається у краєзнавчих музеях. Вам варто побачити ці витвори мистецтва на власні очі й переконатися, якими майстринями були колись наші українські жінки.
