Богоявленський жіночий монастир та його непроста історія

До сьогодні у Галичині збереглося близько третини усіх культових споруд краю. Кожна святиня Тернопілля відображає історію церкви, держави та людей. Інколи наш край називають невеличким Єрусалимом через те, що саме тут зібрані найдавніші й найвидатніші пам’ятки релігійного життя минулого. Деяким з них, за такий тривалий час свого існування, довелося стати свідком кривавих подій, зазнати руйнації або ж реформувань, перебувати у розквіті або, навпаки, у занепаді. Не оминуло це й культову споруду Кременця – Богоявленський жіночий монастир. Далі на ternopolyanka.

Хто заснував монастир?

Богоявленський жіночий монастир має непросту історію. Нею з вами поділяться самі черниці. Обитель знаходиться майже у самісінькому центрі міста й належить до найдавніших культових споруд Кременця. Його історія розпочалася ще в XVII столітті. За привілеєм короля польського, Великого князя Литовського та Руського Владислава IV Вази, монастир було засновано українськими шляхтичами. Ними стали Лаврентій Древинський та Данило Єло-Малинський. Вони належали до волинської шляхти, брали активну участь у громадському житті тогочасної держави. Древинський навіть отримав титул “чашника землі Волинської”. Чашниками колись називали представників вищої князівської адміністрації у Київській Русі. Інше значення терміну – уряд у Королівстві Польському та Великому князівстві Литовському. Більш вірогідно що саме з останнім був пов’язаний волинський шляхтич. Лаврентій Древинський дуже активно відстоював православ’я. На черговому Варшавському Сеймі, що відбувся ще у 1620 році, висловив свій протест проти гоніння православної церкви. 

Владислав IV

Данило Єло-Малинський – це видатний фундатор православних і греко-католицьких монастирів на українських землях. До 1635 року був православним, згодом перейшов в унію. У цей час його обрали послом до сейму. 

Історія створення культової споруди

Жіночий монастир був заснований у період з 1633 по 1637 рік. Підпорядковувався Вселенському Патріархові та його Екзарху- Київському митрополитові згідно “Благословенній грамоті” Петра Могили. Проте спочатку ця споруда не функціонувала як жіночий монастир. 

Згодом завершили будівництво Богоявленської церкви і чоловічого монастиря. Матеріалом для їх будівництва послужила деревина. При монастирі тривалий час діяло братство і школа, вона працювала згідно навчального плану Києво-Могилянської академії. Богоявленське братство у Кременці підтримувало життєдіяльність і розвиток обителі. Вони опікувалися друкарнею, шпиталем, притулком для немічних тощо. Тут могли отримати допомогу ті, хто її справді потребував. У монастирі не було прийнято відмовляти.

На початку XVIII століття, за сприянням князя Януша Вишневського, культову споруду віддали у власність уніатам-базиліанам. Базиліанами називали ченців уніатського ордену, який був заснований у Західній Білорусі та Західній Україні після укладення Брестської унії в 1596 році. У той час на території монастиря закрили школу, лікарню та друкарню. Уніати кардинально змінили першовигляд будівлі. Вони звели новий житловий комплекс, побудували костел і замінили дерев’яні будівлі кам’яними. 

Повернення до православ’я

ХІХ століття в житті культової споруди можна охарактеризувати як повернення до православ’я. З приходом на українські землі Російської імперії відбуваються чималі зміни. Важливі реформи пов’язані з релігійним життям. За указом російського імператора Олександра І Павловича “Благословенного” святиня перейшла у власність Волинської гімназії і перейшли у будівлі реформатського монастиря. Усіх ченців цього ордену переселили у монастир на Кременеччині, що знаходився у селищі  Дедеркали. Приміщення спорожніло. 

У 1839 році монастир перейшов у руки православним монахам. Через 26 років був відновлений як однойменний православний чоловічий монастир Російської православної церкви. На території знаходилася резиденція вікарного єпископа Волинської єпархії. Від початку ХХ століття – резиденція Кременецького, правлячого Волинського і Кременецького архієпископа. У період Другої Світової війни, з 1941 по 1943 рік – голови Автономної Православної Церкви. Жіночим монастир стає лише у 1953 році. Чоловіків-монахів, що там проживали, розселили по інших обителях. Дуже скоро культову споруду спіткало чимале лихо, що раптово прийшло на Західну Україну.

Жіночий монастир у радянський період

Коли ж Росією прокотилася масштабна хвиля революції, Богоявленський жіночий монастир продовжував працювати незважаючи на нестабільну політичну ситуацію. У 1939 році до Кременця прийшла більшовицька влада. З перших днів свого утвердження вони вели відкриту антицерковну атеїстичну політику. Церква та духовність були ворогами нової влади. На Заході України “совіти” намагалися усіляко обмежувати вплив церкви та суспільного життя. 

Одразу ж після війни, у 1959 році жіночий монастир підпав під “атеїстичну” політику радянської влади. У приміщенні облаштували спортивний зал, а у колишніх житлових корпусах діяла лікарня. Усіх монахинь розігнали. Майно бібліотеки і цінні книги розграбували. Дзвіницю спіткала важка доля, її спалили вщент. Варто зазначити, що у радянські часи такі культові споруди використовували не за призначенням. У кращому випадку в приміщеннях святинь облаштовували склади, шпиталі і спортзали. Після здобуття Україною Незалежності, їх вдалося “реанімувати” й повернути до колишнього життя.

Новий період у житті культової споруди розпочався з 1990 року. Після здобуття Незалежності, сюди дуже скоро повернулися черниці. Розпочався активний процес відновлення колишнього традиційного життя в обителі.  До давньої споруди добавили ще пошивну і золотошвейну майстерню, пекарню та бібліотеку. На щастя, до наших днів монастир зберігся в хорошому стані. Найстарішою спорудою до сьогодні вважається Богоявленський собор та чернечий корпус, який збудували ще ченці-реформатори. 

Особливість аскетичного життя черниць

Жіночий монастир – це жіноча релігійна громада. Членами цієї громади називають черницями або монахинями. Їх основний спосіб життя – аскетичний в громаді або на самоті. Тобто, мінімалізм у всьому. З грецької “аскетизм” перекладається як “вчення”. Що цікаво, у всіх це поняття асоціюється зі служителями у церквах, проте це є не так. Аскетизм можуть практикувати навіть живучи в місті. У християнській культурі аскеза розуміється як прагнення людської волі за допомогою духовних подвигів до надбання Божественної благодаті. 

Це добровільна відмова від усіх світських благ і задоволеності життя. У таких монастирях черниці займаються рукоділлям, шиють облачення, ризи і хоругви, вишивають писанки, ризи тощо. Приймаючи постриг на нове ім’я, монахині беруть на себе три обітниці- нестяжіння, тобто бідність, цнотливість і послух. У чернецтві є кілька рівнів служіння: трудниця, послушниця, рясофор, Мала Схима і Велика Схима. Велика Схима -це вища форма послуху. Людина на ново бере на себе всі обітниці та приймає нове ім’я. Такі черниці відмовляються від усього мирського. Вони не виконують жодних робіт і навіть не беруть участі в управлінні обителлю. Їх ніколи не бачать за її межами. Схимами стають не з власної волі, а за покликанням. 

Що входить в архітектурний комплекс?

Архітектурний комплекс Богоявленського жіночого монастиря вражає. Сам костел був збудований у стилі пізнього бароко. Це однонанова споруда, яка має довжину 45 метрів і ширину -15 метрів. Монастир оточений мурованою огорожею. Інтер’єр цього храму прикрашають приставні пілони тосканського ордера. Проте зовні – споруда є дещо мінімалістичною. Однією з святинь є чудотворна ікона Божої Матері “Всіх скорбящих”.

Джерело: фото Тернопільська єпархія української православної церкви

 Дзвіниця монастиря виконана у кількох архітектурних стилях. Загалом, до комплексу Богоявленського монастиря входить в’їзна брама, дзвіниця, господарські будівлі, готель, храм і келійний корпус. 

.,.,.,.