Жінки в Україні живуть на 10 років довше, ніж чоловіки. Але навіть при цьому середня тривалість їхнього життя всього 78 років. Такими є дані Фонду народонаселення ООН станом на 2023-ий. Дожити до ста – це вже своєрідний рекорд, а до 102 чи й 106 – справжнє диво, пише сайт ternopolyanka.info.
Тернопільщина славиться довгожительками. Євдокія Харчук, приміром, днями відзначила 106-ліття, Софія Москвяк-Бойко та Катерина Чудик – 102-ліття, Текля Пришляк та Марія Дребіт – століття!
Якими ж є їхні рецепти довголіття?
Молитва і пісня
100-ліття цього січня відзначила зв’язкова УПА Текля Пришляк з Вимислівки, що на Козівщині. Народилася ювілярка аж у Жерниці Вижні, що на перетині Лемківщини і Бойківщини.
Коли радянські війська зайняли Перемишль, долучилася до повстанського руху. Носила їсти хлопцям у ліс, у коси – вплітала крипси.
Син Володимир оповідає, що мама часто в сні кричить. То – жахіття з минулого. Найчастіше сниться, як кати ніж до серця приставляють. Були часи, коли упівка по чотири дні з лісу не поверталася. Рідні думали, що загинула, а вона, мов примара, з’являлася: мокра, обдерта, змучена.
У 46-му, під час операції «Вісла», родину Теклі вивезли на Козівщину. Тиждень були без прихистку, а потім четверо дітей і двох дорослих оселили в маленькій кімнатці у Вимислівці. Дні зчорніли та людина поволі до всього звикає. Вбулася й Текля. Чуже село стало рідним, хоч думка однаково рвалася на батьківщину.
Душу лікувала піснею. Голос й досі має сильний, дзвінкий. Співала в хорі.
Завжди виглядала, мов писанка: сережки, коралі на шиї, усміхнена, хоч на серці гірко. Моторною була, трудолюбивою. За що не візьметься – в руках горить.
Біль звіряла Всевишньому. У молитві черпала силу. Зізнається, молитва і зараз тримає її на світі, любов рідних – кріпить, а повага односельчан – надихає.
Поміркованість в їжі та доброта
100-літття 11 березня відзначила мешканка Чорнокінецької Волі Колиндянської громади, що на Чортківщині, Марія Дребіт.
Багато випробувань випало на долю жінки. Пережила голодомори, Другу світову війну, заслання.
Коли мала десять літ, залишилася без батька. Юнкою вступила до лав ОУН-УПА. Всевишній подарував доброго чоловіка, а радянська влада кинула його до в’язниці. Зосталася з однорічним сином Михайликом на руках. Із малям й рушила на заслання.
Сім довгих тижнів їхала потягом з дитятком на Сибір. Холод, голод, підлість… Витримала. 10 років, мов у пеклі. Повернулася на батьківщину. Час – повоєнний, тяжкий. Закатала рукави – й до роботи.
Дні тягнулися волами. Сонечком у долі стала донечка Галинка. При ній нині й доживає віку. Затишно, в любові й злагоді, зігріта теплом дітей, чотирьох внуків і шести правнуків.
У 100 літ Марія Йосипівна має добру пам’ять та жвавий інтерес до всього, що відбувається. Її оселю прикрашає жовто-синій стяг і різнобарв’я вишивок, що створила власноруч.
Секретом ж свого довголіття вважає віру в Бога, чесність, доброту й помірність в їжі.
Віра в Україну та перемогу
102-ліття 25 лютого відзначила Софія Москвяк-Бойко. Тернополянка пережила Сибір, російську та німецьку окупації.
Народилася довгожителька у Кропивні, що на Львівщині, в багатодітній родині. Мала шестеро братів і сестер. Закінчила семирічку. Хоч навчання у ній велося польською, Софія вперто говорила українською.
Коли старший брат Михайло пішов в УПА, взялася допомагати «лісовим чортам». Носила крипси в сусідні села. Виконувала різноманітні доручення.
Михайла кати таки схопили й на 10 років кинули до в’язниці. Усю родину Бойко виселили до Сибіру.
Софія спершу переховувалася в родичів, але однаково втрапила до рук московитів. Вирок – Сибір. Багаторічна важка праця на вугільній шахті у Кемеровській області. На засланні й зустріла свою долю.
Семен Москвяк був з Підсадки, що поблищу Пустомит. Спільно з її братом Михайлом відбував тюремний термін у мордовських таборах.
Згодом закохані побралися. Життєва стежина привела до Тернополя. Семен працював будівельником. Софія ж спершу трудилася на цукровому заводі, а відтак – техпрацівницею в магазині.
Табори й Сибір не зламали духу подружжя. Софія та Семен активно брали участь в усіх патріотичних акціях. Любові до України навчили і своїх дітей та внуків. Нині внук Володимир – на передовій, продовжує справу дідуся й бабусі, зі зброєю в руках боронить територіальну цілісність своєї країни.
У 1995-му не стало Семена Москвяка. Помер, але незалежність України таки побачив. Софії – 102 роки і вона твердо вірить, що дочекає побачити, як Україна таки впевнено переможе свого одвічного ворога.
Любов рідних
102 роки 5 березня виповнилося Катерині Чудик з Козлова, що на Козівщині.
Народилася іменинниця в Озерній. У 1942-му її одну зі села відправили на примусові роботи до Австрії. Працювала у полі. Мала тільки господиню, бо господаря на війну забрали. Три літа гнула спину на чужині.
У 28 років зустріла свого Антона. Побралися. Переїхали до Козлова. Антон спершу працював трактористом в колгоспі, згодом – влаштувався на місцевий спиртзавод. Вона ж – трудилася в колгоспній ланці.
Відрадою для душі в Антона було виготовлення меблів. Майстрував бамбетлі не гірші від сучасних модних диванів. Щоправда, замість матраців були солома та рядно. Особливо любили на них спати діти. А ще вони обожнювали випічку, що ладнала Катерина. Вона й досі має особливий хист до кулінарії.
Душа в душу подружжя прожило 45 років. Бог подарував їм троє дітей, п’ятеро внуків та 10 правнуків. Їхня любов та щира молитва і є секретом довголіття Катерини Чудик.
Праця і життєлюбство
106-річчя днями відзначила Євдокія Харчук з Лосятина Почаївської громади. Мешканку Кременеччини офіційно вважають найстаршою на Тернопільщині.
Життя не балувало її. Змалку – в роботі. У вісім літ на кухні в панів працювала, пшеницю жала, у полі гарувала. Юнкою – на ферму пішла, худобу гляділа. Відтак – у колгоспі від ранку до вечора спину гнула. Увечері ж – до своєї господарки бралася, вона в неї була доволі великою.
Так у праці й клопотах життя злетіло. Відрадою, душею стали четверо донечок. Страшним горем була смерть однієї з них. Немає нічого жахливішого в світі, ніж коли батьки хоронять своїх дітей. Тільки Бог знає, як пережила втрату.
Врятувала робота. Усе, за що бралася, доводила до пуття. За відповідальність, сумлінність, працелюбність й поважали її люди, а ще – за велике серце та позитив. Що б не трапилося – не опускала рук, завжди щось вигадувала й вірила в краще.
Працьовитість, активність, життєлюбство – ось рецепт довголіття Євгенії Харчук. А ще – генетика, адже дідусь її до 102 років дожив.
Ранок довгожительки, оповідає донька Надія Попик, починається з кави та булочки з вершковим маслом. Любить пані Євдокія поласувати борщем, варениками, дерунами, молочними продуктами
У 106 літ залишається справжнім живчиком. Має добру пам’ять, цікавиться життям 10 внуків, 17 правнуків і 5 праправнуків, активно роздає усім мудрі поради та заряджає рідних своїм оптимізмом.