Взуття належить до найважливіших елементів народного костюму. Впродовж століть, воно дещо видозмінювалося, однак попри це, не втратило свого шарму. В народному костюмі відбилася вся наша доля, культура та традиції. А він, є важливим джерелом у вивченні особливостей українського народу. Далі на ternopolyanka.
Характеристика українського взуття
Взуття є основною складовою костюма. Проте можлива його відсутність спричинила відповідне ставлення до цього елементу, що склалося у народній культурі чи вітчизняній науці. Загалом традиційне взуття у різних регіонах України суттєво відрізняється. На це повпливало кілька факторів. Значний змін українське взуття зазнавало під впливом інших культур і держав, в складі яких перебувала Україна. А ще, це ймовірно спричинено й географічним розміщенням і особливостями місцевості.
Українське взуття умовно можна розділити на декілька видів: те, що захищає підошву, прикриває ступню; те, що прикриває ступні та ногу до коліна й таке, що закриває ступню і ногу вище коліна. У різні часи взуття набувало змін, відповідно до естетичних смаків і матеріального стану населення. Особливо такі зміни були помітні у Першу і Другу Світову війну.
Взуття у минулому – розкіш?
Взуття кілька століть тому назад могло розповісти чимало про його власника. Зокрема те, до якої верстви населення він належить, його матеріальний і соціальний стан. На превеликий жаль, колись далеко не кожен міг дозволити собі придбати хороше та шкіряне взуття. Воно коштувало надто дорого, на що найчастіше бракувало коштів звичайній непересічній українській сім’ї. Хороші чоботи зазвичай носили усією сім’єю. Натомість представники більш заможної верстви населення могли дозволити собі купувати одразу кілька пар взуття. Тому, як ми бачимо, цей елемент одягу не лише виконував захисну й естетичну функцію, але й підкреслював соціальний стан свого власника.
Взуття створювали спеціальні майстри, яких називали шевцями. Чоботарство у минулому вважалося одним із найважливіших ремесел. Тому й не дивно, що цю справу неодноразово оспівували у піснях чи віршах. Чоботар сприймався заможною і поважною людиною, серед інших набував шанобливого ставлення. Основним матеріалом для виготовлення взуття, як не дивно, була шкіра. Дуже рідко використовували інші матеріали, такі як: хутро, конопляні мотузки чи кора дерева. Однак, якщо зараз для нас це звичайна річ, то колись взуття було ознакою престижу і заможності. Далеко не кожен селянин у Тернопільській області його мав.
На це вплинуло кілька причин. Однією із основних є матеріальне становище. Загальний достаток мешканців сіл дуже відрізнявся. Ще один фактор – торговельний шлях, а точніше, віддаленість населених пунктів від великих міст і великих ринків. Торговельний шлях простягався не через кожне село і містечко області, а далеке його розміщення було перепоною для значної частини населення. Придбати хороше новеньке взуття можна було лише на ринках чи ярмарках, які відбувалися дуже рідко, кілька разів на рік. Щоправда, через деякий час їх стали влаштовувати частіше.
Особливість українського взуття на Тернопільщині
Впродовж століть взуття як елемент українського традиційного одягу зазнало змін. Воно дещо трансформувалося й удосконалилося. Для нас зараз мати кілька пар взуття в гардеробі є звичним явищем, однак колись було не так.
На Тернопільщині, як і в багатьох інших регіонах у минулому люди ходили просто босоніж. І це не через те, що їм так подобалося, на жаль, причиною слугувала відсутність грошей для купівлі взуття. Найчастіше босоніж ходили діти або молодь в теплу пору року. Без взуття могли проходити аж до пізньої осені. Для багатьох – це було звичним явищем. Босоніж приходили навіть до сільських клубів чи на вечорниці. Однак вже більш заможні селяни та міщани могли дозволити собі придбати плетені чи шкіряні постоли.
Це взуття широко побутувало в Україні до початку ХХ століття. Після війни воно майже повністю зникло. Постоли виготовляли із одного шматка товстої, але м’якої свинячої чи коров’ячої шкіри. У них могли вбиратися як влітку, так і взимку. Західному Поділлі, до якого прилягає південна частина Тернопілля, було характерно носіння саме плетених постолів. Таку “традицію” тут було запозичено з Гуцульщини.
Серед інших видів літнього взуття Поділля виділяли також мешти, сандалі, балетки, “бердляки” тощо. Цікавим є останнє. Зараз його можна побачити лише у краєзнавчих музеях нашої області. Бердляки були характерними для східної частини Тернопільщини. Їх виготовляли вручну, в’язали із грубої пряжі за допомогою дерев’яного гачка. Бердляки одягали виключно біля хати. Як святкове його ніколи не використовували. Деякі селяни на Західному Поділлі як повсякденне взуття носили також чугайні мешти. Однак у нашому регіоні вони зустрічалися вкрай рідко.
У ХХ столітті відбуваються деякі зміни у політичному житті Тернопільщини. Західне Поділля входить до складу Польщі. Це призводить до впливу західної культури на місцеву моду. Селяни дедалі частіше починають носити лакові та ремінні мешти. Однак не кожен міг їх собі дозволити через досить високу ціну. Мешти – це офіційне взуття, що одягалося лише в святкові дні. Вони були якісними, а тому носилися дуже довго. Таке взуття колись хотіла чи не кожна дівчина Тернопілля. Проте через брак коштів і високу вартість взуття, дуже багато людей ходили босими аж до пізньої осені або перших морозів. Із початком зими вони діставали свої теплі черевички, щоправда, найчастіше це була всього лише одна пара на всю сім’ю.
На Тернопільщині це взуття також набуло поширення. Зимові черевички виготовляли переважно червоного кольору. Ця модель у свої часи була надто дорогою і шилася під замовлення. Звичайна українська сім’я мала лише одну їх пару на всю родину. Такі черевики носили як чоловіки, так і жінки, а також діти. Сам процес створення є досить клопітким і потребував часу.
Ще одним поширеним видом взуття на Тернопільщині були хромові чоботи. Їх використовують вже не перше сторіччя, адже вони забезпечують високий рівень комфорту й не дають ногам потіти і втомлюватися. Увесь секрет криється в матеріалі, з якого вони виготовлялися – хромова шкіра. Це універсальне взуття носили як жінки, так і чоловіки.
Яке взуття носили діти?
Дитяче взуття кардинально не відрізнялося від дорослого. Вся справа у тому, що його колись майже не купували, а тому воно було не таке поширене. Діти переважно носили доросле взуття: чобітки, мешти, чоботи тощо. Звісно, що воно було їм не за розміром. На виріст взуття купували для того, аби не витрачати зайвий раз коштів. Так як діти швидко росли, воно ставало просто непридатним до носіння. Добре одягненими та взутими були діти міщан, панів і заможних селян. На відміну від них, звичайна сільська дітвора влітку ходила босоніж, так як їх батьки, а взимку одягала чоботи, що в кілька разів були більшими за них самих.
Як ми бачимо, такий “дефіцит” взуття був спричинений передусім відсутністю коштів. Селяни не могли дозволити собі придбати літнє взуття, а із зимового у них дуже часто була лише одна пара чобіт, у якій ходила вся сім’я. Важко уявити, як це відбувалося. Таке явище не поширювалося лише на заможні верстви населення. Взуття до сьогодні є важливим елементом образу. Щоправда, дещо втратилися його початкові цінності, адже сьогодні – це необхідність.
Традиційне взуття зараз зустрічається лише в елементах народного костюму. У повсякденні його майже ніхто не використовує. Більше століття тому українці почали повністю переходити на сучасний і міський одяг, поступово забуваючи традиції свого національного вбрання. Проте чимало їх зразків до сьогодні зберігаються у музеях. Це дозволяє вивчати і відроджувати українські національні традиції, поширювати їх в маси та популяризувати серед світової спільноти.
